Дуже давно я не писала тут подібні тексти, але хочеться поділитись і запам'ятати)

По природі своїй я максималіст і попри те, що проповідую втіху маленькими речами, самій мені часто доводиться боротись із бажанням створити або щось велике або нічого не робити взагалі.
Але сьогодні я осягнула одну правду: дуже мало великих речей в цьому світі несуть такий же великий сенс протягом Усієї своєї величини. Часто по дорозі він втрачається і розчиняється у довжині.
Але в меншому об'ємі простіше зберегти концентрат якогось відчуття або думки.
Тому велика кількість маленьких чуттєвих речей може стати більшим сенсом, аніж один великий вчинок.
Хорошим прикладом цього для мене є те, що раніше я зневажала короткометражки та оповідання. Але от хокку я люблю і саме за цю короткість і ємкісь. Люблю більше, аніж танку. А поезію ненавиджу в принципі. Проте раніше ніколи не вловлювала цього моменту і не відкривала цей урок. Мабуть для нього мав прийти час через Настуню Телегіну...

Роман, як і фільм, а ще краще серіал - це ціле життя, а мені хотілось прожити саме Життя, а не уривок. Проте, чим далі, тим важче було знайти Якісний прояв такого Життя. І я зрозуміла, що треба мати щось дуже особливе, щоб те відчуття, яке ти хотів передати комусь через свій витвір, вдалося втримати палаючим протягом двох годин фільму чи трьохчастинного роману.
Це вдалося небагатьом, а те, що вдалося - стало улюбленим багатьма. Володар Перснів, Гаррі Поттер, мультик Пісня моря та Книга Кельтів...

Таким чином моє ставлення до короткого, здається, змінилося. Тому хочу запам'ятати тут для себе і для когось серію із трьох короткометражок:

KIN fables

<iframe src="https://player.vimeo.com/video/76257240" width="640" height="360" frameborder="0" webkitallowfullscreen mozallowfullscreen allowfullscreen></iframe>

Беги от всех, но люби всех, не входи в чужие дела и не суди никого — тогда и будет мир в сердце. А поведешься со многими — всё вынесут от тебя, что успеешь собрать в себе. Знакомства и разговоры опустошают и рассеивают. Кто-то должен быть, с кем поделиться, без этого очень тяжело и трудно. Иногда это необходимо даже. Но выбирать надо очень осторожно, надо быть уверенным в человеке — не поймут того, что для тебя ценно... Более молчи, учись молчанию...

Иеросхимонах Михаил (Питкевич)
----------------
Ось в чому суть! Чому я почуваюсь спустошеною і вже не такою радісною, коли розповідаю мамі щось, від чого мене гребе: вона не розуміє.

Єдина відмінність між чоловіком та жінкою - це наявність емоцій, можливість та інтерес їх аналізувати і пріорітет на їхню користь. Для жінки емоції - головне; чоловік їх ігнорує.

Людське "я доведу!" - це прагнення не спаплюжити предмет своєї необгрунтованої віри; навіть сам факт наявності цієї віри

Даже если человек может быть исцелен любовью, лекарство - это еще не любовь. Я нравлюсь тебе потому, что я - твое лекарство. Я же должна чувствовать человека, громко смеяться с ним и болтать о чем угодно. Такого человека я люблю
"Хайд, Джекилл и я"

Корейці не видають коротких і глибоких східних мудростей. Натомість вони вказують на елементарні душевні реакції  надпростими життєвими реченнями

Особисто моя теорія （^∪^）

Я перестаю ідеалізувати кохання. Досі переконана, що важливішого в житті не існує. Не обов'язково, щоб воно втілилось у життя і всі зажили казково. Достатньо просто його існування, десь глибоко в душі. Лише в юності ти ставиш питання ребром: "казка або смерть!", в зрілості ти задовільняєшся теплом у душі. І справа не в тім, що дріб'язковість бере верх, просто приходить бажання щоб життя не лише давало тобі всі хотіння, а й дати щось життю, стати чогось вартим; і хочеться спокою...

Існує два види кохання: "Перше" - яскраве, самозабутнє, відчайдушне. Воно акцентує на собі всю увагу і єство людини. Топить її у всіх можливих емоціях: пристрасті, печалі, радості, сумуванні. З ним вона здатна на вчинки, які досі не мали місце й у думках і суперечать самій її природі. Йому, скоріше, підходить слово "юне", бо не має значення до скількох ти відчуватимеш саме такі почуття; вони будуть існувати рівно до моменту твого "подорослішання".

І друге - "Зріле". Тут вже втручається твоя особистість, яка, нарешті, сформувалась, її потреби та цінності з пріорітетами. З ним ти не втрачаєш себе, а просто доповнюєш, ніби розширюєш обрії. Воно не змушує задихатись, коли його неможливо втілити. Воно, скоріше, схожа на друге дихання, додаткове. Втративши "юне", з ним ти втрачаєш сенс життя. "Зріле" - надає тобі його, навіть, якщо воно також не має можливості реалізуватись. Просто маючи його ти відчуваєш у собі життя. Збережене от таким чином, воно починає нагадувати просто любов.

Окрім глибокого, пристрасного почуття існує ще комфорт, і він не менш важливий.
До однієї людини ти відчуваєш нез'ясовний потяг, якусь гіпнотичну реакцію. Інша ж тебе просто не напружує. Тобі комфортно, затишно, надійно. І не існує "правильного" вибору, бо він залежить виключно від того, що кому важливіше: умиротворюючий штиль, чи шторм, що перехоплює дух

Надія та Ілюзія відрізняються тим, що: надія передбачає рух у напрямку бажаного, працю і від того, сподівання, що воно колись здійсниться. А ілюзія просто створює картинку, залишаючи самого вигадника в нерухомій позиції, на тому ж місці, з якого він почав
Із розмови з Жюлі

Если человека хвалят, его самооценка поднимается. Таким образом, он перестает быть тем, кто все время ищет однобрение и поддержку

Загалом, це засіб проти:
1. Жалюгідного жадання підтримки
2. Прагнення сподобатись, усіма способами, але не істинним, сталим бажанням приносити користь

Я раніше була така щира. Казала собі: нехай виглядатиму наївною, дурепою, чи, навіть, трохи нав'язливою, але запитаю, а не "корчитиму" з себе всезнайку; скажу зайве слово, але незрозуміло звідки ніжне; викличу в когось бажання щоб я відчепилась, але запитаю, як він/вона - може, саме в цей момент, їм це знадобиться.
І від таких дій була щаслива сама, викликала позитив у інших і життя моє промінилось благодаттю. А потім я почала "осторожничать"...
Розумію, що то була юнацька відкритість. Але те, що зараз - також нікуди не годиться. Чогось би середнього... І це можливо тоді, коли пізнавши глибини другого, оцінюєш перше і здатен вже зорієнтуватись що-де доречно і що цінніше. Принаймні, для тебе...

Якщо ти хочеш спокутувати свою вину, не треба нав'язувати послужливість, уважність та привітність, особливо, якщо досі таких не спостерігалось. Спокутування - довгий процес, а повернення довіри набагато довший. І якщо ти справді шкодуєш, то май стійкість. А ще зумій і знести відповідальність за свої вчинки, яка полягає у терплячому знесенні того, що вони спровокували. Наприклад, образи, холодності, втрат

Менсфілд-парк.
Дуже цікавий 8мий розділ 3ї частини. Саме про те, над чим я думаю вже кілька місяців і що намагаюсь втілити в ясний предмет.
В Менсфілді розкривається контраст двох тодішніх світів. У тодішнього панства були ті ж проблеми й нещирості, що й у нас. І проте, вони вели себе з ними інакше. А головне: чітко оцінювали, як поводяться інші і як, при цьому, виглядають вони самі. Ми в цьому плані нагадуємо тупих телят, настільки далеких від об'єктивної оцінки себе та інших, що, інколи, замислюєшся: чи можна себе назвати людиною? Бо ж людям властиво мислити...
Я не могла збагнути: це упередженість їхньої думки про себе, контраст ментальностей через різницю в століттях?.. Як можна досягти цього в сьогоденні і чи можна?
У цьому ж розділі Остін показала, що я таки не помилилась, помічаючи такі нестиковки. І що вони дійсно печалять, відбирають радість і нормальними не є

Чим більше слабкостей прощає собі людина, тим терпиміше вона ставиться до дурощів інших. Саме "прощає", а не "дозволяє". Дозволити собі щось це ще не значить не картати себе за цей вчинок. Простити себе надзвичайно складно. Тут примішується все: гордість (для визнання того, що ти маєш мінуси), порівнювання себе з іншими, комплекси, (що є надскладним для здолання фактором, його об'єктивність важко переглянути бо утворений він на основі нашого виховання й характеру - отже є часткою нас самих, проте іншим вдається красиво подати такі мінуси, як у нас, а отже він в принципі є лише плодом нашого бачення), невдоволення тим, що є (не зумів досягти того, що хотів) і врешті-решт, сором за колишні дурощі/помилки.
До того ж, самопрощення межує з вседозволеністю, задиркуватим "ну, й пішло воно все!", пихатим "це моє життя - що хочу, те роблю!". І вся ця впертість походить від страху. Страху того, що тебе кольнуть чи вкажуть на твою провину. А будь яка провина ж не з повітря береться. До агресії, хамства, байдужості, зазвичай, призводять обставини в яких ми перебували з дитинства, те, що робило нам боляче і утворило саме такий самозахист. І з цього всього єдине прощення себе включає відмову від самозалякування

З народження до закінчення юності в людині немає страху розчарувань; в її душі незмінно живе надія. Відсутність страху дає тонко відчувати й смакувати життя, світ, події, тепло. Ці світлі відчуття накопичуються і стають для нас стрижнем, маяком. Коли приходить дорослість зі своїми реаліями, важкими рішеннями, відповідальностями ми маємо чим зігрітись - 1, а головне: всередині завжди зберігається той орієнтир благ, до яких ми повинні скеровувати своє життя, всупереч, переборюючи негаразди, самотності та сумніви

Чинити правильно це зовсім не значить себе ламати. Так роблять лише ті, хто захоплюється самовдосконаленням. Але, на мою думку, САМОвдосконалення є небезпечним. Можна загратись і забрести не туди або понівечити власну душу
Благодать дається людині, як частка Бога, а отже й Його погляду на речі. Таким чином у нас, образно кажучи, живе дві істоти, два усвідомлення. Я знаю, як мені простіше, вигідніше, зручніше й потішніше і мені хочеться вчинити так. Це як іти за течією. Проте від такого догоджання ненапруженості швидко втомлюєшся, ніби тебе кидало у воді в різні боки.
Але в тобі живе й інше бажання. Ти душею відчуваєш, що це здорово для життя й людей, і для тебе в першу чергу. Ти хочеш щоб було саме так, бо тоді щось в тобі піднесеться. Але, чомусь, щоби зробити саме цей вчинок, потрібна певна доля мужності. Вона потрібна навіть тоді, коли ніби немає жодних перешкод.
За власного досвіду: для того, аби вийти на світло, також потрібна хоробрість. І чимала хоробрість. Це ніби як переступити поріг, за яким від тебе вимагатимуть відповідальності. Хоча, навіть якби й так, міра цієї відповідальності не зрівняється з мірою того благого душевного стану, яке тебе осяє в цьому світлі. Головне знати, навіщо ти в нього ступив і що це справді твій вибір та твоє бажання; ти не гризтимеш себе за нього й не вагатимешся. Не дарма Бог закликає до твердості, Він краще за нас знає, як необхідна вона для здоров'я духу

Скупість і жадність - дві різні риси. Скупий скупиться для всіх і для Себе також. А от жадний зажимає кошти свої, Чиїсь, на віддачу, але тільки і виключно для інших; для Себе він не жаліє Нічого

Жінка стала універсальною. В ній залишилась її жіноча ніжність-любов, її зовнішня привабливість/жіночність, вона не втратила своєї сексуальності, але при тому перейняла й чоловічі . функції. Навчилась тримати молоток, водити авто, фінансово утримувати сім'ю. Чоловіків убила глобалізація, місто. Живучи на природі, в складних умовах, де необхідна була їхня фізична сила, витримка й психологічна стійкість - вони проявляли себе, загартовувались й жінки не могли ними не захоплюватись, їх не поважати, а отже й не кохати. Місто зробило їх винатковість непотрібною. Вони стали жалюгідними. А із силою духу в них зникла глибина душі і можливість прийняти жіночу ніжність до них. Їм став потрібен тільки інтим та догляд. Жінки почали їх за це зневажати. Коло замкнулось

Гнів це є образа Робиш для людини, чекаєш віддачі/вдячності, не отримуєш, говориш "навіщо мені це треба?!". І тут з'являється інше, справжнє і не заїжджене значення виразу "робити добро заради Бога". Якщо сприймати Його, як все, що тебе оточує - люд, природа, Всесвіт - і пам'ятати, що все сказане й вчинене має свою вібрацію та енергію й назавше залишається в пам'яті простору (от тобі й "Пам'ятна Книга"), то не хочеться записувати у цю "пам'ять" негатив. Сприймаючи світ в цій призмі, очікування вдячності за добре ставлення здається жалюгідним

Я все думала: чому Бог завше так чує тата. Він часто егоїстичний, безвідповідальний, а були й гірші часи. Раніше цю Божу чуйність списувала на татову беззастережну, безапеляційну, безстрашну віру. Але щось не давало мені до кінця заспокоїтись на цьому поясненні. І, здається, я знайшла ще одне, яке з'явилось після власного досвіду. Через свою "неідеальність" тато дуже поблажливо ставиться до вредності й недобрих вчинків у інших. Такий підхід дарує спокій і його душі й іншим це послуговує

Скупість і жадність - дві різні риси. Скупий скупиться для всіх і для Себе також. А от жадний зажимає кошти свої, Чиїсь, на віддачу, але тільки і виключно для інших; для Себе він не жаліє Нічого

У цьому й полягає сила чи слабкість людини. В здатності знести свою провину чи помилку не зламавшись, це збайдужівши, не перекладаючи її на когось і без виправдань. Визнати, знести, а потім виправитись чи спокутувати. І це не я дурненька чи зациклена, це дійсно проблема кожного