Чим більше слабкостей прощає собі людина, тим терпиміше вона ставиться до дурощів інших. Саме "прощає", а не "дозволяє". Дозволити собі щось це ще не значить не картати себе за цей вчинок. Простити себе надзвичайно складно. Тут примішується все: гордість (для визнання того, що ти маєш мінуси), порівнювання себе з іншими, комплекси, (що є надскладним для здолання фактором, його об'єктивність важко переглянути бо утворений він на основі нашого виховання й характеру - отже є часткою нас самих, проте іншим вдається красиво подати такі мінуси, як у нас, а отже він в принципі є лише плодом нашого бачення), невдоволення тим, що є (не зумів досягти того, що хотів) і врешті-решт, сором за колишні дурощі/помилки.
До того ж, самопрощення межує з вседозволеністю, задиркуватим "ну, й пішло воно все!", пихатим "це моє життя - що хочу, те роблю!". І вся ця впертість походить від страху. Страху того, що тебе кольнуть чи вкажуть на твою провину. А будь яка провина ж не з повітря береться. До агресії, хамства, байдужості, зазвичай, призводять обставини в яких ми перебували з дитинства, те, що робило нам боляче і утворило саме такий самозахист. І з цього всього єдине прощення себе включає відмову від самозалякування