Я перестаю ідеалізувати кохання. Досі переконана, що важливішого в житті не існує. Не обов'язково, щоб воно втілилось у життя і всі зажили казково. Достатньо просто його існування, десь глибоко в душі. Лише в юності ти ставиш питання ребром: "казка або смерть!", в зрілості ти задовільняєшся теплом у душі. І справа не в тім, що дріб'язковість бере верх, просто приходить бажання щоб життя не лише давало тобі всі хотіння, а й дати щось життю, стати чогось вартим; і хочеться спокою...
Існує два види кохання: "Перше" - яскраве, самозабутнє, відчайдушне. Воно акцентує на собі всю увагу і єство людини. Топить її у всіх можливих емоціях: пристрасті, печалі, радості, сумуванні. З ним вона здатна на вчинки, які досі не мали місце й у думках і суперечать самій її природі. Йому, скоріше, підходить слово "юне", бо не має значення до скількох ти відчуватимеш саме такі почуття; вони будуть існувати рівно до моменту твого "подорослішання".
І друге - "Зріле". Тут вже втручається твоя особистість, яка, нарешті, сформувалась, її потреби та цінності з пріорітетами. З ним ти не втрачаєш себе, а просто доповнюєш, ніби розширюєш обрії. Воно не змушує задихатись, коли його неможливо втілити. Воно, скоріше, схожа на друге дихання, додаткове. Втративши "юне", з ним ти втрачаєш сенс життя. "Зріле" - надає тобі його, навіть, якщо воно також не має можливості реалізуватись. Просто маючи його ти відчуваєш у собі життя. Збережене от таким чином, воно починає нагадувати просто любов.
Окрім глибокого, пристрасного почуття існує ще комфорт, і він не менш важливий.
До однієї людини ти відчуваєш нез'ясовний потяг, якусь гіпнотичну реакцію. Інша ж тебе просто не напружує. Тобі комфортно, затишно, надійно. І не існує "правильного" вибору, бо він залежить виключно від того, що кому важливіше: умиротворюючий штиль, чи шторм, що перехоплює дух
Немає коментарів:
Дописати коментар