Дуже давно я не писала тут подібні тексти, але хочеться поділитись і запам'ятати)
По природі своїй я максималіст і попри те, що проповідую втіху маленькими речами, самій мені часто доводиться боротись із бажанням створити або щось велике або нічого не робити взагалі.
Але сьогодні я осягнула одну правду: дуже мало великих речей в цьому світі несуть такий же великий сенс протягом Усієї своєї величини. Часто по дорозі він втрачається і розчиняється у довжині.
Але в меншому об'ємі простіше зберегти концентрат якогось відчуття або думки.
Тому велика кількість маленьких чуттєвих речей може стати більшим сенсом, аніж один великий вчинок.
Хорошим прикладом цього для мене є те, що раніше я зневажала короткометражки та оповідання. Але от хокку я люблю і саме за цю короткість і ємкісь. Люблю більше, аніж танку. А поезію ненавиджу в принципі. Проте раніше ніколи не вловлювала цього моменту і не відкривала цей урок. Мабуть для нього мав прийти час через Настуню Телегіну...
Роман, як і фільм, а ще краще серіал - це ціле життя, а мені хотілось прожити саме Життя, а не уривок. Проте, чим далі, тим важче було знайти Якісний прояв такого Життя. І я зрозуміла, що треба мати щось дуже особливе, щоб те відчуття, яке ти хотів передати комусь через свій витвір, вдалося втримати палаючим протягом двох годин фільму чи трьохчастинного роману.
Це вдалося небагатьом, а те, що вдалося - стало улюбленим багатьма. Володар Перснів, Гаррі Поттер, мультик Пісня моря та Книга Кельтів...
Таким чином моє ставлення до короткого, здається, змінилося. Тому хочу запам'ятати тут для себе і для когось серію із трьох короткометражок:
KIN fables
<iframe src="https://player.vimeo.com/video/76257240" width="640" height="360" frameborder="0" webkitallowfullscreen mozallowfullscreen allowfullscreen></iframe>
