Учора я не брала до рук книг - не можу нічого читати після Остін. Все, навіть найулюбленіше і найдобріше, видається занадто барвистим і синтетичним.
Сьогодні дещо втішилась твором тих часів, точніш його екранізацією:

Барышня-крестьянка, 1995

Всім (окрім мене) відомий сюжет пушкінської повісті; а ті, кому не відомий - почитають в інеті.
Неперевершений фільм - який я обожнюю вже багато років - заполонений любов'ю до минулого, природи і свободи його та до самої Росії.
Пісні. Їх там всього дві, але вони дали мені переконатись, що не лише український фолькльор такий невимовно красивий, але з відтінком глибокого відчаю. В Росії теж є не лише частушки. І їхні пісні ще неосяжніше занурені у відчай і безвихідь.
Але це лиш мої роздуми. Фільм видався милим, світлим, радісним, чуттєвим до неможливості. Дивитись його одна насолода і душевний спокій.

Тепер спроможна дочитати містера Долдрі і решту. Доречі! На днях Доно притаранила мені третю книгу "1Q84" - радість велика ^__^