Катастрофа! Після такого швидкого завершення Остін, за один вечір прикінчила "містера Долдрі". І що тепер??!!! Читати-то мені є що, але душа до того не лежить.

Прочитала вчора книгу і замислилась: який жанр для мене улюблений? Я дивлюсь багато детективів, але це не абсолютно моє. Мама дивиться, а так, як ми робимо це удвох під час обіду, то й я звикла до них з дитинства. В принципі мені до смаку; це безперечно краще за тупі, мильні серіали; та й детективи, часто, несуть в собі немало прихованого і відкритого сенсу.
Але що люблю конкретно я? Перелиставши в пам'яті улюблені стрічки, дійшла висновку, що я, як остання баба, люблю фільми про кохання. От тільки, щоб цілковито заполонити мою душу, кохання це має бути трагічним (це хоч якось рятує мою репутацію!). Правда, з певними подіями у моєму житті, я почала погано переносити драматичні епілоги; а відтак їх уникала. Та, все ж, реалістичність суму неодмінно має бути присутньою, щоб мене зачепити.
І не обов'язкова наявність смерті. Але, беззаперечно і неодмінно, обоє повинні пронести сильні і неминучі почуття до кінця; їх не лишитись ні за що.

От такі от прістрастія з самого дитинства я відчуваю серцем та не можу позбутись; а чи треба?

Ідеальний, для мене, фільм, це

 "Титанік" Д. Камерона

Вона продовжила жити з несамовитою любов'ю до самого життя бо заради цього й була спасенна. Але нікому так і не розповіла про існування такої людини, оскільки це було занадто особистим; і він залишився занадто близьким, інтимним. Та обіцянка, дана йому, закріпила його присутність біля неї на всі подальші роки.
І ще дві речі. Втрачені душі, що поховані в Океані; поєднані між собою трагедією і возз'єднані наприкінці. І Сам Океан. Його глибини, такі рідні і жадані; його самозаглибленість. І музика... Кращого бути не могло