Закінчивши на поваленні темряви і воцарінні Арагорна, мені не хотілось продовжувати, навіть, не пам'ятаю чому. Але справжньою причиною небажання закінчувати книгу була, напевно, та світла печаль, якою завершується оповідь про ті епохи. Так було й із "Сільмарілліоном": пішли ельфи і стало сумно, по-справжньому, щиро, ніби й справді найсвітліше пішло колись давно і тобі це відомо, десь глибоко в підсвідомості, чи душі.
"Володар Кілець", взагалі, суцільно складається з до болі знайомих емоцій. Сумніви, боріння, відсоток і переміщення добра і зла, в тобі, з другорядного на основне; дух древнього, такого древнього, що й ти сам чітко відчуваєш цю межу, між древнім-знайомим і древнім-забутим, але неодмінно колись існуючим; дух живого; і це все таке ж реальне, як і бачена в дитинстві природа.
Найболючіше в книзі відгукується розлука Сема і Фродо, чомусь... І ти прямо шкірою відчуваєш, як народжується нова епоха, в якій ми зараз і живем