Зараз, в детективах, молодь 89-го року народж. вже роблять злочинцями; я, коли це чую, щораз дивуюсь - ніяк не звикну, що 89 - вже не школярі. На 19-тирічних, які вовсю круті, авторитетно запевняють в серйозних і складних речах - дивлюсь, як на дітей, що дивним чином, говорять дорослі речі. Ті, хто був менше мене, вже закінчують престижні вузи, і все більше моїх однокласників створюють родину, народжують дітей.
Дивно це. Не так давно ми з Жужу говорили, що нагадуємо вампірів. Вона заміжня, так, але обидві ми зупинились у розвитку. І зміни, поки, не накльовуються. Втім, що говорити лиш про нас - уся наша компанія складається з таких. Мала, як навмисно відтягує заміжжя. А про Доно й згадувати нічого - їй це, здається, й в голову не приходить.
Я все думаю: чому так? Ох! Я ще ж Дівчинку забула - "іди й ти до гурту!". Чому моє оточення якесь загублене і нестале? Чому в їхніх душах немає того спокою, який дозволяє розлаблено піти назустріч труднощам, які передбачають істинне щастя?
Он Наталка! що говорити про її обранця? Аналог мого тата. Я б не хотіла такого батька своїй дитині. А вона ж бачила це, знає і вчепилась за нього, як реп'ях. І тепер щаслива мама.
Ми ж боїмось і не надто бажаєм сім'ї, але натомість ми безмежно любимо життя, нам все цікаво; цікаві люди, їхнє дослідження; цікаве минуле, історія і роздуми, як такі. Мабуть не надто гідна заміна, але.. хтозна, може на більше ми й не здатні. Хіба мало таких людей? митців... І чи не краще залишити родинні радощі для тих, хто зможе їх створити? Хто не зможе нічиєї душі покалічити.
Мабуть запорука щастю - бути простішим. Менше думати, більше робити... А там поправиться! Бог поправить...