Коли моя прабаба прийшла в це обійстя, глик вже стояв на ньому, такий же старезний і понівичений, яким його пам'ятає мама, яким пам'ятаю я. Через 80 років його зрізали за вимогою вічно-ненаситного сусіда. А зараз мама палить в грубі і, коли їй трапляється дровиняка з глика, вона розуміє з якого саме. А потім дядько забере попіл на те ж обійсця і навесні розкидає по городі. Це й є круговертя життя. Майже вічного. І жаль цієї Землі з її пам'яттю...