На осінь часто нарікають, ніби, вона є порою вмирання. Але, як вона може мати настільки похмурий сенс? Осінь мальовнича. Хіба іще якась пора викликає в нас таке захоплення своїми барвами і грою сонця?
Натхненна. Коли дмуть її вітри, здається, ніби тебе кудись кличе і хочеться діяти.
Затишна. В цю легку свіжість, під ці запахи прілого листя й сухих квітів, аж підстрибуєш від думки, що: от зараз завариться твоя кава і ти вийдеш з нею, закутана у теплий светрик-туніку, в двір, за круглий, дерев'яний стіл писати, малювати, поетизувати, фотографувати.

Я не заперечую, що весна більше асоціюється з життям, бо пророкує не очікування й холоди, а надію на якнайшвидші радості. Люди починають порпатись в землі і це також нагадує про новий етап. Але: осінь пріоритетніша для садівництва. І, навіть, якщо саджають навесні, готуються до цього іще з осені. А взимку бруньки на деревах визрівають. Як і озимина під снігом. Тож, в природі немає смерті, лише сон.

Я замислювалась про відносність: осінь не люблять ті, хто зовні оптиміст, але всередині має сум. А тепер засумнівалась щодо себе: може це я боюсь віддаватись, довіряти і надіятись на радість та життя (весну), з усвідомленням доволі швидкого їх зникнення (літа всього 3 місяці)?
Але, як би там не було, легкий сум-меланхолія не повинен сильно нашкодити. А от страх слід викорінювати вірою. І осінь тут ні до чого