Розуміюча, толерантна мама, котра, ледь не свято, поважає твоє право на власний простір, приватність; діє на тебе лиш переконаннями і власною думкою, яка для тебе дуже важлива; але завжди готова розділити твої захоплення.
В моєму житті було не так багато друзів; але вони були завжди. Одні змінювали інших з чітким розкладом. І всі ті, з ким дійсно дружила - а не просто тусувалась - були справді хорошими людьми - цікавими, особливими (оце вже точно), складними, чи просто добрими. З більшістю з них в мене збереглись теплі стосунки або залишились теплі спогади.
Я виросла в цьому і не знала іншого. Тому, коли люди нарікали на нерозуміння і відсутність близьких людей, я радила їм озирнутись, намагалась сказати, що близькі є, просто вони їх іще не розгледіли, не визнали.
Але останнім часом я почала усвідомлювати, що справді - не всі, мали те, що й я. Далеко не у всіх є чуйні батьки, які не тиснуть, не володарюють, а завжди приймуть фізичну участь, коли будуть потрібні і повсякчасно, мовчки переймаються тим, про що не знають в твоєму житті; коротше: батьки!
І ще менше мають однодумців. І той повсюдний стогін про самотність та відсутність поплічників - не надуманий, він не вигадка - вони справді живуть самотньо. Навіть найближчі мені люди - у більшості з них, чомусь, серйозні проблеми з ріднею. І в колишніх і в теперішніх; це закономірність і це мене тривожить. Лишається єдине питання: так виділилось саме моє оточення, чи це проблема більшості?
І мені стало страшно шкода людей.
І, як мені віддячити Небу за такий дар?
Немає коментарів:
Дописати коментар