Якимись недостатньо змістовними почали здаватись дописи. Маю потребу писати, тому записую все, а потрібно писати лиш "най".
Спробувала охарактеризувати що˙ пишу і чому воно саме таке, як є. Я люблю фото. Раптове уловлювання мізерних і тим близьких моментів. Але в силу усіх нюансів не можу працювати над цим в повний порив; та й слова мені ближче, вони відвертіше висловлюють враження. І тому саме словами я намагаюсь якнайясніше відобразити помічене. Для мене це важливо.

Нині був майстер. Прийшов раніше, ніж я наголошувала, тому мусив чекати і грітись в під'їзді, так, як ніхто не відповідав на дзвінки. Цей - значно більш закритий від усього робочого персоналу, з якими стикалась. Ми жартівливо почали каятись у його очікуванні, мам - у своєму стилі - жаліти зі словами "для когось він дитина", і т.п. І тут у хлопцеві, ніби, щось "клацнуло" і, зовсім нетипово для його попередньої поведінки, без зухвальства чи ниття, він видав: "Меня некому жалеть. Родителей нет. Ну.. так получилось. Умерли". Мені здалось, що навіть сам він не втямив чому це сказав.
Ця картинка весь день не виходила з голови; як-то кажуть: "пам'ятаю, як зараз" - так і в мене; може через сильний емоційний спалах усіх присутніх, такі епізоди врізаються в оригінальній "якості".
Бувають люди, яких, навіть, при сприятливих обставинах, якось обділили участю. Але коли ти їх зустрічаєш, попри велике бажання, не можеш її проявити бо ви чужі. Він не наважаться взяти, ти не наважишся дати