Мені прийшло запрошення на весілля. Воно складається з віддрукованого, на матовий папір, фото пари і прикріпленого до нього, стрічечкою крізь дірочки, вірша-запрошення, без імен, урочистостей, просто україномовний віршик з місцем і датою у риму.
Люблю, коли люди не рівняються на "як у всіх" і "як прийнято", а, не боячись, роблять по-своєму, виявляючи хоробрість, креативність і дружню легкість.

Дівчинка ця - єдина, хто жив у нас, як квартирант і то тому, що вона родичка близьких друзів сім'ї. Сама вона з села, але серед сільського контингенту була, певною мірою, вигнанцем - трохи "не така". Може на цьому ґрунті ми й вжилися і зійшлися. Правда, лиш доти, доки вона жила тут.
Зараз, вона сама влаштовує собі весілля, попри те, що родину має. І хоч її батьки не вважаються незаможними, я так зрозуміла, що в тутешньому святкуванні, з її людьми - а не батьківськими - вона намагається вкластись у меншу суму