З листа до Малої:

"Знаєш, Юль, це просто прекрасно: я щойно побачила твій останній лист. І куди мої очі дивились? Все через цю перетасовку з поштами - мобільна і компівська.
В той же вечір послухала "Обійми". Що тобі сказати? Сама пісня монотонна до посередності, але цей приспів!......... Так, певно, й було задумано. По-перше: він - втілення тих мелодій, які я .. не сказати люблю.. які з дитинства живуть глибоко в моїй душі і втілюють мене саму. З роками, цей сум (невідомо за чим. я ніколи не могла збагнути, що за туга живе в мені. вона з'являлась при погляді на світло вдалині, від звуків траси і потягу. таке враження, що я тужила за несамовито дорогим і забутим) поутих, я стала більш легшою, легшу музику почала слухати (бо Така була рідкісним явищем і це мабуть добре) - попередня ж бо часом аж дуже тисла на мою душу -, а от тепер це все згадалось. Дивно так... і ще більш згадалось, як почала описувати тобі. Ніби з минулого життя все це випливло. А саме головне, що картинки-асоціації, при цьому, більшість їхня пов'язана з Соловіївкою. Пам'ятаєш бабину вітальню, де ми спали? Там, біля ліжка, було вікно - в нього прекрасно було видно небо; і зорі. І зорі у вікні, що виходило на дорогу. І заходи сонця з бабиного городу зі старезним гликом. І наші з тобою походи на берег. І грунтова дорога. А ще часто вимикали світло і в цій темноті... оо, вона мене зростила такою, якою я є зараз. Все, що було в глибині мене, все прагнення "кудись", вона підкріпила і ствердила.
І все це дуже передав цей приспів; ідентично передав; багато з цього"