Я не люблю такі фото - до деталей продумані натюрморти, які мали б виглядати бездоганно, а натомість, просто до нестями, штучні.

Але це... Мабуть це і є талант. По-перше, світло: таке буває у виключні моменти і вловити його непросто, а передати майже неможливо. Проте тут воно є і найрізноманітніше у кожній деталі. Зазвичай така різноманітність його проявів - яка зібрана на цій одній світлині - вражає нас епізодично у поодиноких предметах; а тут таке в одній.

Така тюль буває, коли у похмурий, вітряний день, між прогалин темних, швидко гнаних вітром, мінливих хмар, з'явиться сліпучо-біла і болюче заломить світло; такий відсвіт, як на кватирці буває після дощу у надвечір'я, коли жовто-гаряче, ніжно-коралове світло сонця на заході, невимовно красиво б'є, крізь рідкі хмари, незрозуміло звідки; на решті предметів - те саме, але ще тільки запалюється надвечірок, а небо не таке ясне; а на яблуках - коли гасне день.

Проте, попри мою несамовиту любов до світла, цього разу мене заворожує зелена таємничість за вікном. Я ніби бачу той двір і відчуваю дух.

А ще віддзеркалення квітів у склі - чарівно.

Така подвійна кватирка болісно розсікає серце - схожа була у хаті моєї баби. До рами була причеплена зелена сітка від комарів, яка, втім, помагала мало бо з одного краю була відірвана щоб можна було просунути руку і закрити зовнішню половину.

А ще, через ту кватирку, мама не раз кликала бабу з меншого городчика за хлівом