Наскільки дивно!
Не знаю... може я якась не зовсім нормальна, або абсолютно інша.
Живуть же люди звичайним життям, яке спроможне розділити переживання багатьох. А може й в мене був колись період, в який подібне мене б зачепило? Також, років у 16-18.
Втім, по-справжньому подібна прямота у висловленні почуттів, мене не приваблювала ніколи...

Просто зазвичай я не надто поважала такий пафос - хай, навіть, він був щирим - і відсахалась його. А тут джерелом була людина, яка мене цікавить і яку мені хочеться пізнати більше; тому й наважилась це пройти)
Хоча, мені здається я розумію з чого походять такі бурхливі емоції/мрії. Скільки, у 17, в мене було думок про любовно-дружній трагізм, я любила виключно сумний кінець - Руда знає, ми багато сперечались на цю тему. Скільки й я писала такого. Може не так відверто, але ж було... Чого варта фраза: "Якщо мені судилось померти у 20, то краще я помру у 17" - бо, бачте, вік романтичніший.
Сказати, що й оточення в мене вважало так само і тому не звикла до романтизму? Та ж ні. Пам'ятаю, як красномовно висловлювались дівчата до тих, кого кохали. Мене це завжди коробило, але я якось і не думала, що ми маєм висловлюватись однаково - їм - своє, мені - своє.
Сказати, що мій стан усьому виною? Але ж бачила найрізноманітніші верстви молодих дівчат, які шаленіли від загальних улюбленців; наприклад Козловського (ніколи б не подумала, що тут з'явиться його ім'я).

Хм..) Взагалі цікаво) Я сьогодні побачила список "взірців краси чоловічої":
Джонни Депп, Том Круз, Орландо Блум и Том Фелтон. Десь неподалік ще згадувався Бред Піт та Антоніо Бандерас, а ще колись Рэйф Файнс.
Чому у список входять ті, вибрані, кого я не переношу на дух, органічно, від кого мене нудить? Ну, гаразд: Депа я глибоко поважаю і він подобається мені, як людина - хто б, що не казав. Проти Фелтона нічого не маю; навіть більше: сприймала його відповідно всім відомої ролі, але коли побачила поза фільмом... була в глибокому шоці і прониклась не аби якою симпатією - посмішка! Невимовна! + це, чи не найосновніше для мене в людській зовнішності. Але решта...
Я не хочу робити з себе бозна кого, якусь особливу і надрозумну... Але, вибачте мене, і зневажати себе не можу за таку відмінність від загальних симпатій. Втім, що тут можна було чекати? Це ж мої смаки, як я можу їх не схвалювати?
І все ж... вже трішки про друге) Мабуть, я не створена кохати. Чи, принаймні, мати сім'ю. Може надто горда. А може просто самітниця і, при тому, надто прониклива у людське нутро, не любляча голосних слів і слів про кохання, взагалі; ціную вчинки. Мовчазні і відданні.
Але, якби мій статус був іншим і до моїх 24 на мене вже поглядали батьки (принаймні тато) і родичі - "чом же вона досі сама" -, як би я до цього ставилась? І найбільша проблема могла б бути в тому: а чи змогла б я досягнути в чомусь того успіху, який дав би мені можливість присвятити життя тому, що мене захоплює і не зважати на свою самотність - не факт, що вона була б завжди в кайф - і криві погляди?

Мені соромно, що я, можливо, підриваю чиюсь довіру цією писаниною.  Я не хочу ображати будь кого і в кожного свої дари. В мене - як і в матері - дуже непростий характер і мені з цим треба жити. Благо статус дозволяє розслабитись. Просто.. дуже рідко, але буває, коли щось от так чіпляє і починають лізти думки. Я хочу їх висловити. А не тримати в собі. Не хочу нікого ображати, але, думаю, маю право на думку і її висловлення.
Хоча.. це також награність.: хто-коли намагався відібрати її в мене? Чи кому б я це дозволила?