Учора вночі дивилась "Дневники принцессы". Вирішила пройтись фільмографією Гектора Элизондо, потім захотіла чогось нехитрого, правда воно виявилось таким аж до тупості; ну, безглуздо було чекати іншого.
Після цього фільму закортіло передивитись фільми по Д. Остін.
А сьогодні, по телику, натрапила на

Кейт и Лео

Він ніби теж із легкої, не надто високомудрої серії, але порівнювати його із учорашнім нерозумно.
Подивилась і замислилась: звісно, можна сказати, що герой - плід ілюзорної, жіночої уяви - неіснуючий "джентльмен", "принц" і т. ін. Але, що, власне, такого неймовірного він робив? Діаманти не дарував, від піратів не захищав, на пегасах не катав - не робив нічого казкового і нереального. Він просто був уважним (не обов'язково "чоловіком" - людиною) і зберігав гідність: і цього достатньо! Навіть освіченість вже не грає надважливої ролі на тлі красування, примітивного, нав'язливого, голослівного залицяння одночасно із повсюдною байдужістю до дрібних людських потреб. Достатньо невеликого і буде краще тому, хто близько і тобі ж самому. Люди розлінувались, спростилися до межі