Коли я була малою, то страшенно любила один фільм:

"Дом летающих кинжалов"

Це була ціла епопея в моєму житті. Музика його - як завжди в Д. Імоу, музика - чи не найбільша цінність і точно найбільша запорука проникливості - багато років була для мене скарбом. Не знаю скільки разів я його дивилась, але виявилось, що репліки усі я знаю чи не на пам'ять.

Підрісши і набравшись максималізму (тепер я розумію, що й у мене був такий період і я його, здається, вже пережила - дивовижна річ!), якось спробувала знову його переглянути і вразилась: як можна було дивитись таку тупу, банальну муть, та ще й так її любити?!
Тепер - коли я, здається, знову підросла - мені захотілось ще раз його покуштувати - інакше це не назвеш. І знов здивувалась: в самому ранньому дитинстві я таки була права! От тільки тепер поглянула на це по-іншому:
Фільм зовсім не "брєдовий". Звісно, не без погрішностей, але вчинки і почуття героїв цілком піддаються поясненню і розумінню; навіть участі. Можливо в ньому дещо прискорені події - Америка не любить тягнути кота за хвоста -, але й на це є підстави.
Грі акторів.. як це не дивно, віриш! Переважно. І здається, що знаєш послідовність кожної емоції, яка має відвідати героя після певних слів. А у відповідь на свої здогади, бачиш очікуваний вираз обличчя.
Те, як вони реагували на події; якими ставали; що в них змінювалось і чому. Було надзвичайно приємно спостерігати цю продуману реалістичність. І водночас це не просто якісна, але суха стрічка. Це справжня, "рафінована" романтична історія у кращому розумінні цього слова і у найкращому своєму вигляді! Очищена від вульгарного бруду і насичена виключно необтяжливим, але пристрасним коханням з відтінком дружби і грайливої легковажності, що зробила його ще більш оціненим і "преобразующим".
Я отримала колосальне задоволення - хоча це дуже грубе слово для того, що я пережила - і здобула свою втрачену, власну цінність, що оселиться в моєму серці знов