Запалила дві свічки, взяла соняшникове насіння і валлійські легенди. Читала під свічки. Порада: свічки для читання мають бути білого кольору і вузенькі - щоб не топились у власному воску, не ховались у випалених собою дірах, відтак давали максимум світла; і дві свічі (навіть одна) буде цілком вдосталь.
Отож, з цим добром я провела невеличкий відрізок вечора. Не скажу, що було аж так чарівно, проте, чомусь згадується дивовижно тепло.
Листочок троянди із сухого букету, якось так примостився, що шурхотить від найменшого поруху: так я дізналась, що наш будинок тремтить навіть тоді, коли я не відчуваю.
До цього шурхотіння я прислухалась читаючи "Два скрипаля із Стратспі". Атмосферно)) "Там лін", але дійшовши до розповідей про могутнього чаклуна, читання перервала, посиділа при свічках, лускаючи насіння і повернулась у сьогодення.
Сильні такі вечори...
Чомусь, при свічках, як і у лісі віриться у все, з чого складаються легенди. І розумієш, що світ значно розлогіший за той, який усіма прийнято вважати реальним.
Слухаючи учора музику середньовіччя при свічках, я реально вражалась тому, що ми таки в ХХІ столітті, зара увімкнемо світло - можем, навіть, комп - і все буде, як завжди - блискавично і галасливо проходитимуть дні. Але ті чари нікуди не зникнуть; реальність того світу і нашої суті проглянеться, як тільки залишишся наодинці зі світлом минувшини
тут свічечка не задувалась, довелось подути сильніш.. і от.. бєспарядок
Немає коментарів:
Дописати коментар