Подивилась передачу про Чайковського.
Як важливо, щоб людина, котра займається чимось великим, а особливо коли вона чутлива - писала мемуари!
Багато що зігріло, у розповіді про нього. Але особливо звернула увагу на один епізод - як на той, що близький мені: певний час композитор проживав у свого друга, в Браїлові - неподалік і від моєї дачі. Він був глибоко закоханий і цілком відданий душею тому місцю. Там він набував втрачений спокій і міг думати, писати. Безліч пречудових моментів, що пережиті там, він описував. Прекрасні місця, захват від всього, що стосувалось простого люду.
А потім вирізали тамтешній ліс. І це глибоко потрясло Чайковського. Після чого він припинив туди приїздити.
Я підозрюю, що коли те місце втратило ту свою принаду, він не захотів ятрити собі душу, щораз бачити це і боліти. Він просто лишив ті часи в своєму серці, а місце покинув.
Мені це близько; це мене і втішило, якоюсь мірою - мій вчинок не один у своєму роді і має поважні підстави.
А ще, ця розповідь про композитора надихнула мене писати; ще більше писати. Я обожнюю це. Це все, що я по-справжньому можу; і воно більш-менш виходить. І це заняття, чи не єдине, в якому я вбачаю своє покликання, чи, скоріше сенс життя. Звісно-що голосно сказано. Та, можливо, певною мірою, це є так.