Писати, чомусь, немає натхнення. Мій блог - блог радості, тепла і тихої втіхи, а все це зараз присутнє в моєму житті із присмаком отчаяности. Із жадібною жагою. От.
Сьогодні ми з мам уявляли, як попросимо Андре вирубати нам ялинчатко, встановимо його на старій, маминій, швейній машинці (або тумбочці, яку він же ж зробив), бум наряджати її цукерками і горіхами (як в давнину) і радіти всі разом. Аби тільки "всі" були разо̕м.
Ще планую завести - після дворічної перерви - паперовий блог)) Бо, через якийсь місяць, до цього, свого доступу не матиму. Буде лиш "гострое неудобство в отсутствии тегов")) І можливості вставити зображення.
Відібрала фоти для віддання на друк. "Свое ношу всегда с собой".
Учора дивилась "Спокусу вовків". Як скучила за Ду! Як добре, що є кого берегти в серці. Саме так я уявляла собі ситуацію в подібні часи і тривоги.
Чомусь бажання дивитись щось невідоме і почасти порожнє немає. Дуже хочеться передивитись "Дуелянта", "Чон У Чхи", "Брейв" і решту з найдорожчого.
От так от живем))

P.S. Як прекрасно стає на душі, коли тобі, не награно, а цілком серйозно, відповідають виваженим, послідовним, стриманим, ввічливим, з правильними розстановками текстом. Це невимовне задоволення! І рідкісне