Я втратила будь який спокій. Ми з мам і Андре (не думала, що він - самовпевнений скептик теж серйозно поставиться до цього) вже другий день впритул роздумуєм про грудень. Наша родина збирається виїздити з Києва - із цього чужого каміння, ближче до землі, до близьких. Я хочу бути коло тамтешніх дорогих мені людей, а для цього муситиму покинути Доно.
Я знаю, що лякатись не повинна, це, навіть, грішно якось. Я хочу Його правди тут, і скучила за Ним. Але я не впевнена у своїй придатності. Хоча, по суті, за що саме хвилююсь - не знаю. Взагалі, мене дивує мій теперішній стан неспокою, якогось розпачу і жалю.
Те, суттєве, що говорить загал - це найменш болісний і кращий із варіантів. Але така масштабна подія, як на мене, не могла пройти непоміченою в Книзі, а якщо це те, що описане... цього я й боюсь. Боюсь змін? Чи порушення звичного, дорогого мені устою? Значить, все ж, надто прив'язалась до земного? Не добре...
А тепер все робиться, якось по інерції і тієї радості нема. Хіба з потужним присмаком відчаю і вселенського суму - як суму за Всесвітом.
Нуталь.. саме і лиш вона відповідає моїм емоціям абсолютно, як розуміючий друг.
Мені жаль прекрасного в цьому світі, жаль людей за їхній біль, жаль Батьківських старань...



katharina nuttall - don`t you ever let me down


katharina nuttall - bring me love