Днями закінчила читати Шекспіра. Взялась за нього вперше. І мені дуже сподобалось. Ритмічні рядки не давала відірватись. Вони, безперечно, шикарні і читаються приємно, але "фішка" не в тому. Далеко не всі віршовані тексти так лягають на душу. Поетичність Шекспіра, його порівняння, гострота і тонкість шпильок Гамлета, майстерність натяків і замовчувань, психологія героїв... безліч того, що можна довго і ретельно розбирати, зіставляти і знаходити щось нове.
Але, окрім всієї майстерності, мене попросту зачарувало його творіння. Було щось близьке. Ніби приховане, забуте і зустрінуте знов. Я читала - дихала, пила. Пиття давалось мені не так легко - бо це тягуче вино -, але зупинитись було неможливо.

Я ще не здатна писати рецензії про сам твір. Закінчення мені не сподобалось, я такі не люблю - надто пафосно і безглуздо. Втім, маю здогад, що те, як завершити цю високу сполучність психології і поетичності, не мало надто великого значення. Вже потім, по закінченні, я почала обдумувати, розбирати і багато чого зрозуміла. Загалом, я замало знаю, щоб робити висновки, але, безумовно, це глибока річ. Ще більш такою вона здається, коли згадуєш версії особистості автора. А точніш особистостей, двох, і жінки, на додачу. Трагізм їхньої ситуації і їхніх сутностей відображається в творіннях проникливістю і найтоншим смаком.