Осінь починається з туману.

Розімкнувши серце, ніби рану,

притулись щокою до щоки

чоловіка, звіра, птаха - друга.

Золотом зопрілим пахне туга.

Сонне листя паде навзнаки
*

Останній букет літа -
немов вірш
незакінчений. Коли
раптово покинеш писання
і задивишся на промінь
навскісний, золотавий,
забувши
про все на світі
*

Чорніє птичий слід у сивій глині...
Досвітня тьма мовчить,
вслухаючись, як дихають шпарини
від всіх ключів
*

Зачерпнеш сутінкового неба,
сонцем вигрітого.
Глянеш -
а в жмені твоїй
совина пір'їна

Юля Нестерова-Лисенко