Вийшла прогулятись об одинадцятій. На всьому коридорі темно, ось уже з тиждень. Цього разу якось незатишно від того почуваюсь. Вийшла надвір. Дуже свіжо. І, не втямки, чому, але усвідомлюю, що мені лячно - дивуюсь не на жарт: з яких це пір я боюсь нічних прогулянок?!
На небі красиві, різнотипні хмари освітлені повним, затуманеним місяцем; дуже світло.

Задивилась на високого, незвично вбраного хлопця. Волосся зібране у мініатюрний хвостик - відразу видно - не з "навколишніх", але й не з "наших"; та профіль його мені не сподобався.
Переходячи дорогу вгледіла дівчину - мій ідеал. Висока, струнка; довга, вільна, але вузька спідниця та сорочка з підкоченими, вище ліктів, рукавами - усе світле. Маленький, чорний рюкзачок. Біляве, густе волосся зібране в коротку, цупку кіску. Дивилась доки могла; розійшлись ми в різні сторони.
Я пішла в глиб "тієї сторони". І тут вони мене наздогнали: виявилось, що вона з тим хлопцем. Ідеальна пара! Однакова статура, та він вищий в ідеальну міру. Вони так ішли! За ручки не тримались, не заковтували один одного в поцілунку; але в їхній вільній ході - що то перетиналась, то віддалялась - вбачалась невимовна близькість, єднання і дружба