Джейн Остин "Чувство и чувствительность"

 

 що прочитана після "Гордости и гордыни".
Що тут сказати? Стиль письменниці невимовно складний для сприйняття, а інколи й для розуміння. І вже точно не скажеш "книга читається, як ріка тече" - скоріше, як їзда малих, дерев"яних коліщат по бруківці.
Проте: я глибико поважаю твори Джейн Остін.
Вона, як кросворд. Чи шахи. Хоча ні, ніщо не в змозі стати аналогом її текстам. Вони наполегливо вчать напружувати мозок (що робити по-справжньому ми давно розучились) аби зрозуміти тонку нитку сенсу у вишукано-обережно-підступній побудові діалогів описуваної знаті.
Сюжет, хоч і часто пістрявіє схожими випадками і щоразу буденний, навіть банальний, завжди залишається цікавим, змістовним, душевним.. А пояснюється це тим, що постійним акцентом оповідей є дуже детально описані емоції і велика кількість роздумів та діалогів, в яких можна довго порпатися завдяки стриманості англійської манери бесід та хитромудрості елементарних фраз, створених авторкою.
"Чувство и..." виявилось носієм кількох дуже цікавих, на мою думку, моментів.
Висновок Маріанни про себе якось несподівано відкриває очі. До самого каяття, її поведінка не викликає особливого обурення в читача, оскільки ми ставимось до неї крізь призму погляду Елінор - сестри, що знає характер її вчинків і звикши до них, не помічає їх егоїзму. В цьому виявилось приховане вміння авторки.
А щодо аннотації

Марианна, воплощение чуствительности, страстно влюбляется в обаятельного, но легкомысленного господина, а ее рассудительная сестра Элинор избирает объектом своей привязанности вполне надежного молодого человека. Что же является залогом счастья - чувствительность или чувство? Ответить на этот вопрос можно, прочитав роман

так, ми дізнаємось, що ні те, ні інше не є запорукою щастя, а лише сильному, випробуваному і терплячому, Небо дає шанс у вигляді випадку, засвідчуючи підтрмку почуттю, яке може бути щасливим