Львів, 2011 рік

25 лип.
Дорогою мені стало зрозуміло, що час потрібно розраховувати так, аби мати вільну можливість вийти з авто і розглянути зацікавившу річ.
В Хмельницькому мене надзвичайно-приємно вразила одна особливість: по всьому місту на стовпах висіли плакати з витримками з Біблії на укр. мові, у тому числі й Нагірна проповідь. Саме місто здалося меланхолійно-спокійним, але незлим.
Тернопіль же мав дух чогось милого, добродушного, навіть дитячого.
Вже у львівській обл. ми натрапили на кладовище січових стрільців; мабуть не можна так висловлюватись про подібні місця, але видовище було вражаюче красивим. Ці білі хрести не виглядали похмуро чи моторошно, а навіювали світлий смуток; особливо імена:
Іванко Нестор
1926-1944
І це на тлі синіючих гір поросших лісами. Їх, мабуть, не назвеш повноцінними горами - занизькі -, але від них у мене утворилось, невідоме досі, відчуття волі та загадковості; захотілось побачити справжні.
Цікаво їздити дорогами по гористій місцевості - вони так захопливо в"ються і петляють. А коли з"їзджаєш на швидкості з пагорба, таке відчуття, ніби злітаєш.
Перше, що зробив зі мною Львів, це насторожив. Ще й квартира наша виявилась до неможливості пасмурною та похмурою, пригнічували високі стелі. Можу лише уявити, як в ній жилось років, так, зі сто тому - коли не було і-нету та телебачення, заміж віддавали батьки, чоловіки домінували, а ти повинна була лише сидіти в цій темниці і доглядати родинний затишок.
Увечорі ж ми пішли прогулятись. Вийшовши з під"їзду, я поглянула ліворуч і в серцях пронеслося "так, оце - те". Вуличка з бруківкою підіймалась вгору і осяяна жовтими ліхтарями навіювала відчуття повної ймовірності, що зараз, з-за повороту може виїхати лицар у збруї або з"явитись іще якась таємнича Невідомість.
Але те, що ми зустріли потім, сильно і прикро вразило мене. Живучи в центрі і йдучи до просп. Свободи, по дорозі ми зустрічали немало п"яних, бродячих псів, викриків молоді, гламурно-брудних роз"їздів білого кадилаку з галасливими нареченими. Я вже не кажу про сірий стан будинків і припаскуднішу дорогу, всю у вибоїнах, корявинах та калюжах, що викликало обурення та образу на владу за це місто, вони ніби навмисно нехтували потребами та красою культурної столиці держави.
Авто так їздили, наче правила дотримуватись вони й не повинні і це нагадувало мовчки узгоджену домовленість великої родини.
І дівчата.. У Києві вони, расфуфирєнниє, ідут фсє із сєбя такіє нєпрєступниє. Можливо, дивлячись на своїх знайомих зі Львова, я чекала від львів"янок скромності та колориту, якоїсь особливості, може, навіть, оспіваного гонору.. Але вони виявились розкуто одягнутими, з ненадійним, шукаючим блиском в очах і виразом обличчя, вільною поведінкою...
Одним словом: від міста віє божевільним холодом і аж ніяк не тим, магічним духом, про який всі кажуть і який я так ясно уявляла, не припускаючи й найменших сумнівів у його наявності. Я взагалі ніякої атмосфери не відчуваю, аніскілечки.
Єдине, що мене обрадувало і викликало, дещо істеричний, сміх, це дощ. Він застав нас біля оперного і провів аж до будинку, ряснішаючи. Неминуче мокнути під ним, бачучи навколо мокру бруківку, було наймовірним, очікуваним задоволенням.

26 лип.
Ранок, звісно, відповідно спрацював на психіку, зняв її напругу, хоч яскравого світла з вікна я так і не дочекалась.
В місто ми пішли через базар. Вчорашня історія про дорогу та занедбаність продовжилась зі ще яскравішими проявами. Все ж ніяк не можу вникнути в, хоч якусь, міську атмосферу і це катастрофічно збиває мене з пантелику. Проїзджаючи повз Хмельницький та Тернопіль - як мені здалось -, дух міста вловився відразу, а тут нічогісінько - я до цього не звикла. Можливо, з людських розповідей, я набудувала собі багато ілюзій, а коли вони так розкришилися, мені захотілось втекти.
*
Думали прогулядись пару годинок, а вийшло на пів дня: прийшли на одне місце, побачили вдалині величний купол невідомого храму - пішли туди, і так чере весь центр.
Більшу половину прогулянки попередні враження про місто не змінювались. Але незвичайна, старовинна, ще з австрійських часів, архітектура, балкончики у квітах, всохші гілки плюща, що вщент обліпили частину будинку, поступово утворювали всередині присмак колориту та затишної, напівсумної, самодостатності міста. І врешті-решт, прямуючи до монументального куполу величного собору, ми потрапили на сувенірний базар; з цього моменту враження стали незабутніми. Собор виявився греко-католицьким, "Преображення Господня", на вулиці Краківській, барвистим всередині зі, ще здалеку, відчутним ароматом миру. І саме ця, вузенька вулиця втілила всі мої уявлянні та найліпші очікування про Львів. М"яка бруківка, лавочки прямо посеред дороги, затишні, суто європейські, вкрай симпатичні кав"ярні, милі крамнички (особливо бурштинова), цікаві особистості...
Але те, від чого захопило подих був "Вірменський" собор "Успіння Богородиці" 1370 року, до якого ми потрапили чудом - завдяки групі польських туристів. Зайшовши ми відчулли незвичний, перемішаний з миром, але дуже своєрідний, приємний запах: пахло ніби мудрою древністю, що зникла, та не вмерла. Завдяки полякам ( музика - інтернаціональна мова ), ми дізнались про його надзвичайну особливість: екскурсовод спочатку тихо заспівав, а потім промурликав ще тихіше і при цьому його напівшепіт рознісся по всьому височезно-величезному храму.
На зворотній дорозі, голуби, здійнялись над моєю головою, і це було щасливим довершенням)

27 лип.
Сказати де ми були і що бачили я не можу. Ходили від храму до храму: всі монументальні, устрахаючи-величні і притягуючі цим же ж. Найбільш вразила і запам"яталась зсередини та із-зовні споруда Домініканського монастиря, а поряд з нею башта Корнятка - суворою древністю віє від них. Собор Петра і Павла був зачиненим, а дуже хотілось заглянути туди бо зовні від нього перехоплювало дух. Кажуть Львів - це Європа. Так, беззаперечно. Але не тому, що він є західним містом і не через якусь порядність, цивилізованість, інтелегентність люду, що у ньому проживає (хоча даремно заперечувати, що в львів"янах вкорінилась західна холодність та байдужість, а присутня лиш ввічлива посмішка і напускна доброзичливість - надто вже вони практичні). Львів - Європа лишень тому, що він сотні років належав Австрії та Польщі, при цьому мав безліч інших общин і вони всі вклали незлічимий внесок в архітектуру міста, а та, в свою чергу, впливала та сформовувала у городян почуття гідності і дух інтелегентності, бо в оточенні такої краси неможливо залишатись брутальним невігласом.
А на зворотній дорозі, я йду по лівій стороні вулиці, "фся такая утамльонная, нічєво нє віжу" і тут глядь праворуч: стоїть, дивитися на мене витягуючи навушники з вух, і либиться Гнат. Не довелося, навіть, роздумувати хто це - просто картинка постала перед очима і я його відразу впізнала, хоч і бачила лиш на фото. І попри те, що не планувала з ним зустрічатись, бачити його я була рада.
А увечорі вирішила піти на каву у прорекомендовану телебаченням кав"ярню "Белла чао". Піца віддавала незвичною натуральністю, димком і, навіть, сажа була помічена на звороті. Холодне, біле пиво, в прикуску, і смачнюча, міцна, ароматна кава... Найбільш мою душу тривожив навколишній вигляд: перед очима був кут старезного будинку, сіро-коричневий у світлі ліхтаря, і хвилююча вуличка між таких же ж будинків, вимощена бруківкою і петлаюча десь у нічну невідомість.
Кава мене оживила і додала стільки енергії, що йдучи додому я ледь не на всю вулицю кричала про щасливі емоції та захват, від вже не вперше бачених, але надзвичайно атмосферних пейзажів. Надворі було прохолодно - це оживляло, вітер віяв у обличчя і ще більше заглиблював у львівський настрій легенд, минулого та самодостатності; "і зорі нам світили")

28 лип.
Спочатку ми хотіли цього дня їхати у гори. Доїхати до перевалу, глянути здаля і повернутись. Але пороздумувавши, вирішили, що це не рентабельно і влаштували день відпочинку, порівняного.
Розслаблено провівши ранок, попрямували до Високого Замку (нєпрасвєщьонним - таким, як я була досьогодні - це оглядовий майданчик на горі, з красивим флюгером та прапором на вершечку і натяком на карпатські гори вдалечині).
Видертись туди було не так просто, але яке по дорозі повітря! Соковита зелень, метелики навколо, каміння крізь яке просочується коріння - нагадує заповідник. Погляд тягнувся в далечінь на лісисті пагорби осяяні промінням, що місцями пробивалось крізь хмари. Дорогою назад я зірвала кілька конюшинок на засушку.
Згодом зустрілась з Дроздом, пішли в кафе. Там довго розмовляли; радісно і приємно було, нарешті, побачити його.

29 лип.
Пішли в "Майстерню шоколаду" - надзвичайна місцинка. Якістю віє ще з порога. Пройшовши трохи вперед, можна побачити саму майстерню із пристроєм для мішання шоколаду і дерев"яною колодою, що підвішується цепами, посеред залу - оригінальний "держак" для світильників. Там затишно, підйом на другий поверх проходить у вузькому коридорчику з цікавими картинами, а над головою низенька стеля - дуже захоплює. При вході в крамничку, роздвигаючи для нас напівдверцята, посміхалось дівчатко у білому фартушку і шоколадного кольору сукні. Ех крамничка! Такий вибір, таке різноманіття і стільки спокус для любителів шоколаду.
"- Вам не потрібен продавець?
- Нам потрібен продавець, який не любить шоколаду" - я б їм підійшла)
На екранах під стелею відтворювали процес приготування тих смакотеликів.
А потім ми прийшли на пл. Ринок, там грали музики іспанські мелодії на гітарах. Отож я лягла на лавочку і дивилась на небо під віртуозні завихрення. Там же й знову зустрілась з Дроздом, він провів нас до кладовища і пішов на репетицію. А ми бродили серед тихих, благоговійних, древніх та надкрасивих могил. Там так спокійно, так затишно, таке умиротворення...

31 лип.
Останній день довелось бродити дощем. Описати щось конкретно - складно. Ми просто блукали з вулички у вуличку, на кожному кроці нові, цікаві будівлі, вже більш жилі, та не менш вражаючі. Плющем поплетені будинки, мури, в яких проросли і на вітрі боряться, ніжні квіти, металеві візерунки на червоних, черепичних дахах і морось..)
Натрапила на ресторанчик, що запав у душу над усі бачені досі: "Дежа вю". В середину не заходила, але там дуже тепло: низькі, з лампочками розжарювання, тарілочні люстри над столиками, стіни бежевого кольору, а начиння з темного дерева. На стінах акуратні картинки в тонких рамках і весь інтер"єр в кавово-карамельно-коричневій палітрі. Хотілось тихо поспілкуватись там з кимось близьким під супровід вечірньої, ледь сумної музики; але там грав джаз.
Відразу після того, як за нами зачинились двері квартири, пішов дощ..


1 серп.
Назад ми їхали дощем, зливою. За вікном соковита зелень проноситься суцільним полотном, дощ заливає вікна, на ямках жбурляючи у лобове так, що аж сірим стає, а я слухаю
Emma Shampplin - Nothing Wrong та L Absolu
Muse - Exogenesis_ Symphony, Pt. 1 Overture, 2 Cross Pollation, 3 Redemption
Від такої музики під такий візуальний супровід божевільно перехоплює дух і відчуваєш: це життя, це щастя.

Вечір по приїзді:
Думала, що плакатиму при від"їзді, але ні; думала, що не захочу згадувати, проте втішаюсь можливістю переглядати 1.38 гб. фото щоб втамувати сум і не забути.
Львів - холодно зустрічає нових людей, він ні перед ким не схиляє голову і, в той же час, поділяє твоє життя на До і Після, намертво прив"язує до себе. Незалежний і гордий, він, як і подібні люди, манить до себе своєю неприступністю. І час, що я прожила там, був наче казка, чи, скоріше, сон. Щоразу згадуючи усе, що має до мене відношення поза Львовом, мені здавалось, що я-не-я і усе оточуюче мене - мариво; в мені і досі залишились ці відчуття. І лише золота каблучка, куплена там, запах тамтешньої кави у авто, та й, вказуюча дорогу, смс від Дрозда запевняють: останній тиждень я прожила у насправді древньому Львові...