Не знаю чим це можна пояснити, але мелодія Bruno Filippini - What is a youth дивним чином, ніби привідкрила, показала в тьмяному видінні, невидимо зіткнула яснішим, ніж завжди, спогадом мене з тим, за чим я тяжко тужу коли вдалині заходить сонце, або вночі видніється світло далеких будівель чи просто дивлюсь за морський горизонт.
Вже давно і болісно мене мучить питання чому мені так нестерпно-тужно в таких ситуація - немає ж за чим сумувати в реальному житті, не ставалось нічого такого, ніхто не покидав. Але стає так ностальгічно-тяжко, що хочеться кинутись кудись на якісь пошуки.
Так часто буває по відношенню до Шотландії; наче там покинула когось важливого до смерті.
І коли роками, час-від-часу, відчуваєш таку тугу, знаючи, що причин для неї немає - стає лячно чи довго це триватиме? І суперечливе бажання: позбутись тягару чи мати хоч такий, болісно-солодкий, спогад про те, що було колись важливим