Зрозуміло, що класика вічна, але мені не ясно чому такі геніальні люди, як її автори, писали такі монотонні твори. Їх музика, зазвичай, складається з невеликого набору нот, що повторюються усі вісім хв. композиції. Хоча, можливо, це і робить її такою унікальною - пересічному слухачеві не просто вивчити послідовність частин мелодії і тому вони слухають її знову і знову.
З постійним приростом новоспечених музикантів-інструментальщиків починаєш ставитись до них скептично. Дехто робить щось величне залучаючи метрів музики та співу таким чином створюючи видовище з концертів та додаючи популярності дискам, хтось просто творить різноінструментаьну музику, хтось, зосереджуючись на якомусь конкретному інструменті, просто пише, як може.

Чомусь раніше про це не задумувалась, звертаючи увагу лиш на тональність мелодій, не залежно від виконавця, та коли пізнаєш яскравого представника свого напрямку - починаєш розуміти різницю між ним та іншими, між пищною, вражаючою красою та тонкою, ніжною привабливістю. Потрібно мати непересічний талант щоб без будь якого оранжерування, одним інструментом зробити свою музику непередбачуваною та бажаною.
Творіння Майкла Джонса (Michael Jones) чимось нагадує мені яблуневий сік - легка, майже, як вода, але сонячність в кольорі присутня і присмак притягує