Прочитавши, в однієї особи, спогади про юність і вірші Некрасова, дійсно перейнялась думкою: юнацький, складний вік, котрий, багато батьків засуджують, підкочуючи погляд, це є "смерть дитинства" і народження ясного розуму, нового серед подорослішавших. Бо діти і зрілі люди, як два різних світи зі своїм власним відтінком погляду. А вже перетнувші цю межу, згодом, перетинають ще одну, останню, котра вже остаточно вириває їх з лапок ілюзій - народження твого особистого болю

_________

Та ж особа задала питання чи пам"ятають неконкретизовані "ви" час усвідомлення, що дитинство закінчилось?
Вона чітко пам"ятає; я - ні.
Але знаю, що в цей, тривалий період переходу, мені врізались в пам"ять деталі сприйняття тих чи інших речей. І так, як я, можна сказати, росла в оточенні дорослих, в особливості жінок (котрі більше переймаються своїми чадами і всім з ними пов.язаним) і чула їхнє бачення підліткових проблем, мій досвід дорослішання полягав у откровенні "що не розуміють "дорослі", як це сприймають юнці і в якій формі можна спробувати знайти консенсус між обома сторонами".
Тоді - хоч і тримаючись зароку "ніколи не бути впевненою у чомусь на 100%" - мені здавалось, що я не зможу, хоч колись, забути ті юні погляди. Час-від-часу перевіряла пам"ять - а вона гасла - та були сподівання, що при потребі неодмінно згадаю.
А от зараз, я вже нічогісінько не пам"ятаю.. лише теплиться десь слабкий, блакитний туманчик колись пережитого

"Особа"