Цей малюнок втілення книг Х.Муракамі - їхнього духу - і моєї, невідомо звідки взявшоїся, ніби з минулого прийшовшої, печалі, в яку я не хочу поринати і яка власно, фатально, наче сміючись над моїми тривалими, але марними спробами втекти від неї, притягує мене.
Цю ж, незрозумілу, печаль я відчуваю читаючи Муракамі. Його випивка спиртного, біля нічного вікна розміром зі стіну, незрозумілі події в житті - такі реальні і такі потойбічні - , прогулянки нічним, зимовим містом, туманна ностальгія, дивні люди і безперервні роздуми... Його мовчазність... Він просто описує це все, мовчить і думає.
В мене таке враження, що я забула щось важливе і колись воно, разом з тою печаллю - так схожою на дух його книг - прийде за мною. І може я б і хотіла аби це сталось, бо інколи стає дуже нестерпно виносити ці переслідування відчуттів.
Когось я загубила